Кінець 2000-х. То тут, то там спалахують збройні конфлікти — від невеликих битв до Галактичних воєн. Як типовий кореліанський підліток тих часів, що жив історіями і чутками з фронту, я мріяв стати легендарним воїном-захисником галактики. Саме тому, одного дня, зібравши все необхідне, я і двоє моїх товаришів впевненим кроком рушили у найближчий рекрутський центр.
---
Спочатку мені щастило — я не брав участі в жодній по-справжньому жорстокій війні, а все, що випадало на мою долю, обмежувалось стичками з далеко не найсильнішими противниками. Постріл за пострілом, битва за битвою, я проти волі ставав солдатом вже не за родом занять, а за своєю сутністю. Доля розкидала мене і моїх товаришів з Корелії по всій галактиці, і з часом я втратив з ними будь-який контакт. Попри численні спогади, що поєднували мене з минулим, з мирними часами, я більше не міг за ними сумувати. Війна стала моїм життям, а саме моє життя перетворилось в суцільну битву. Я підписувався на всі можливі місії, облетів половину Галактики, а моя зброя стала моїм єдиним другом. Я розумів, що рано чи пізно це має скінчитись, але не міг зупинитись — я більше не уявляв собі мирного існування.
---
Це сталось під час битви на Татуїні. Ми отримували верх, і досвід підказував мені, що ворог протримається не більше пари годин. Я повів свою невелику групу вбік, обходячи ряд давно запустілих будинків, щоб завдати супротивнику ще один удар з флангу. Раптом мій погляд впав на металевий предмет, що лежав неподалік між тілами полеглих воїнів. Підійшовши ближче, я зрозумів, що мені дуже пощастило — до моїх рук попав світловий меч, з тих, що використовують джедаї. Знахідка корисна в бою (хоч я сам і не був джедаєм, але з холодною зброєю теж колись бився) і дуже цінна, якщо після бою я вирішу продати його на чорному ринку. Виручених грошей вистачить хоч на дюжину нових гвинтівок і обладнання. Задумавшись про раптове везіння (недопустима помилка для бійця!), я не помітив одну дуже важливу зміну — наші війська тепер відтісняли супротивника прямо в нашому напрямку. І виходить, що замість того, щоб завдати ворогу несподіваного удару, я сам мимоволі підставив всю групу під удар наляканого, вже майже переможеного ворога. Перестрілка була короткою; незважаючи на втрати з нашого боку, ми майже повністю винищили цілий взвод. Майже. Я вже був готовий розслабитись, як раптом ПАУ! В спину! Останнім, що я пам'ятаю, був пекучий біль десь в лівому плечі.
---
Я прийшов до тями у військовому шпиталі, і перше, що я відчув — це дивний туман в голові. Я не міг з'єднати докупи свої спогади, так, наче інколи я був одразу в декількох місцях, а інколи мене не існувало взагалі. Пізніше лікарі пояснили, що внаслідок отриманої травми порушені певні нейронні процеси, що спричинило часткову амнезію. Тоді мене влаштувала ця відповідь, бо більше мене переймало інше — мені призначили довгий реабілітаційний термін, а це значило, що я не можу повернутись на поле бою. Отримавши всі свої особисті речі (не знаю, кому і дякувати, але той клятий світловий меч вцілів), я був відправлений на всі чотири сторони.
---
Вже другий рік я тут, на планеті Міджето. Далеко від цивілізації, далеко від війни. Проводячи весь час на самоті, в роздумах, я наздоганяв всі ці роки бездумного служіння. Поставало безліч запитань, і далеко не на всі я міг знайти відповідь. З кожним днем спогади стають все чіткіше, але це не приносить спокою, навпаки — я стаю все більш похмурим і все більш занурююсь в себе. Тепер я вже чітко розумію, що якимось невідомим чином я пам'ятаю епізоди з життя інших істот, наче вони мої власні. Я був і невдахою-голографом з Корусанту, і привабливою зелтронкою-музикантом, і воїном зі світловим мечем на прізвисько Безсмертний, і Отаманом полку Зоряних Ко'озаків, ще десятком різних розумних істот, і навіть собакою. Не скажу, що в такому салаті пам'яті багато приємного, але є одна велика перевага — разом з цими обривками я отримав і безцінний досвід. Це дало мені фундамент для пошуку відповіді на головне запитання — хто я? Яке моє призначення в житті?
Дні йшли, і десь в глибинах свідомості я вже прийняв рішення, моє серце вже давно кудись прагнуло, та я не міг зрозуміти, куди. Відповідь прийшла несподівано, наче хтось відкрив переді мною завісу незнання. Я здивувався речам, що до цього не викликали жодних сумнівів. Чому, хоч мені і призначили трирічний реабілітаційний термін, я почувався здоровим вже через місяць? Чому я до цих пір зберігаю той світловий меч, хоч жодного разу не скористався ним? Чому я можу відчувати все, що відбувається навколо мене, якимось іншим, сьомим чуттям? І як я, травмований солдат з пошкодженою свідомістю, взагалі, чорт забирай, два роки виживав в цій забутій місцині? Це все здавалось таким буденним і ординарним, що я і не задумувався про ці речі. Раптом мені відкрилась істина: разом із чужими спогадами я отримав безцінний дар — Силу. Це вона направляла мене всі ці роки, це вона допомогла мені вижити в незліченних перестрілках, це завдяки Силі я знайшов свій меч. І тепер я відчував її, відчував Силу як частину себе, а себе — як частину Сили, що пронизувала весь всесвіт. Всі запитання стали тепер такими простими, що я мимохідь здивувався, як я так довго над ними бився. Хто я? Я — Старк. Я — зброя Сили. І зброя нарешті знає, де їй місце. Віднині в мене один шлях — до Храму Джедаїв.